Автобіографічні есе

Сьогодні було прохолодніше та голосніше. Відлуння чиїхось криків мало б лякати її, але вона не відчувала необхідності в цих емоціях.

Величезні хвилі раз за разом намагалися накрити її з головою, змусити доторкнутися всім тілом до далекого дна. Але вона гарно трималася на воді завдяки повільним неметушливим рухам, що поступово вже вона володіла хвилями, а не вони нею.

Незважаючи на величезні хвилі, вода була прозорою та білі бульбашки - неначе магічна піна - вражали її. Сонячне світло пробивалося крізь воду та вона могла подивитися на своє тіло крізь гарну призму кольорів.

Іноді хвилі били її по плечах або шиї, але більшість часу вона тендітно підіймалась разом із рівнем води та опускалась. В один момент вона вже впевнено долала хвилю за хвилею. І лише в цей момент вона побачила, де море переходить у небо. Небо, яке таке неосяжне і має відлуння у воді.

Цей тандем неба та моря надихнув у неї життя. Їй знову хотілося жити. Не просто хотіти хотіти жити, лише вдумайтеся. А справді... Вона захотіла жити.

05.07.2023