Збірник віршів

В одну немилосердну мить
Все зникло в неї з полі зору.
Не бачить сенсу продовжувати жить,
Або ж показувати непокору.
"Я вже скорилась", - а як ж звучить,
Неначе з давнього фольклору.

Майже два роки вже минуло,
Як кожна мить, деталь, слова,
Сидять надійно, не тимчасово,
Нагадуючи про себе так раптово,
Неначе різка буря снігова.

"Я вже скорилась", - а я не вірю.
Вона так просто не могла,
Покинути думки, всі мрії та вечерю,
Близьких, всіх бідних, кому допомогла.
Цьому не вірю, як не марю.
Неначе вірогідність занадто мала.

Не вірю в те, чого не бачу,
І ніби можу зріти крізь людей,
Та ту покору жовтогарячу...
"Я прагну відповідей!" -
Шорстко випалила вона згарячу.

До відповідей ще треба дорости,
Щоб власні думки її не зацькували.
Але я знаю, чим допомогти.
"Невже нам прийдеться чекати?"
О, так, адже відповідь її має лунати,
Цими світами, де скорення таки не дає наснаги.